Басові партії

Яринка – дівчинка середнього зросту з довгими, аж до пояса, світлими косами. Посередня зовнішність, зовсім нічого особливого. Гарною її аж ніяк не можна було назвати, але щось в ній чіпляло чоловіків. Ні, вона безумовно симпатична, досить таки непогана фігура – груди другого розміру, наявна талія і дупа не завелика. Вона зовсім не мала ворогів і вже через це можна було б назвати її

щасливою. Та завжди є якесь «але». Для неї доля підготувала дещо особливе. В 15 років Ярина мусила йти працювати, бо батько дуже мало заробляв, а мати, і так працюючи на двох роботах, ледь не зашивалась. Хоч дітей в сім’ї було всього двоє – вона і її молодший брат – грошей катастрофічно не вистачало.  Дівчина з юного віку звикла одягатися в секонді та їсти аби що з уцінки, ну, знаєте, продукти що день-два і вже будуть протермінованими.

Коли в країні почалася революція, вона працювала на своїй першій офіційній роботі, тому не могла її покинути, полишити все і бігти на Майдан, хоча досить сильно переживала. Тому Яринка, зціпивши зуби, на роботі, вдома, будь-де – маніакально серфила інтернетом, слідкуючи за останніми новинами. Вона ридала над першими жертвами, над другими, над останніми, над усіма. Вона ледь трималась, аби не зірватись і не поїхати туди, в саме пекло, допомогти хоч чимось, хоч нічого і не вміла. «Життя б навчило», – думала вона собі. Пройшов деякий час, в країні почалась війна. Ярина довго не могла повірити в те, що відбувається, поки не побачила перші цинкові вантажі. Було лячно, душа німіла всередині. Хлопці, а тепер вже і дівчата, її ровесники, кидають все і їдуть на Схід, в так зване АТО, хоч вся країна вже давно знає, що то війна. З кожною ротацією все молодші і молодші їдуть туди.

Ярина рвалась і сама, навіть намагалась ходити на якісь військові вишколи, але старшина одного разу сказав їй: «Ти заслабка, не витримаєш, навіть немає сенсу на тебе час витрачати, нічого тобі там робити, ліпше сиди тут і народжуй майбутнє нашої країни, звільни місце для витриваліших». Вона ще якийсь час микалась, маялась, не знаходила собі місця. А потім…

А потім вона зустріла Його, і весь її світ перевернувся догори дриґом. Серед сотень тих, хто за нею колись бігав, жоден не міг би зрівнятися з Ним, настільки дивовижним він їй ввижався. То було кохання з першого напівпогляду, з першого напівдоторку, з першого слова з його вуст. Ярина, завжди холодна і недоступна для чоловіків, закохалася по вуха в такого ж недоступного й таємничого. Вона марила Ним, вона бачила Його ледь не в кожному хоч трохи схожому на нього.

Він музикант – басист в одному інді-гурті, той, на кого найменше звертають увагу. Але головні герої ніколи й не цікавили Ярину. Їй, попри великий чоловічий фан-клуб, більше подобалось знаходитись в тіні.

Вони познайомились на одному з його концертів. Жили в різних кінцях країни. Він багато подорожував з гуртом і частенько бував в її місті, яке  останніми довгими місяцями  тур-менеджер гурту наче навмисно оминав. Тож коли на офіційному сайті гурту оголосили концерт в її місті – у Львові, Ярина, недовго думаючи, придбала квиток.

Він помітив її в залі серед десятків таких дівчат, як і вона, і посміхнувся їй. Саме їй. Яринка ж хотіла провалитись крізь землю від сорому. Коли Він зійшов зі сцени та підійшов до неї привітатись вже по-людськи, вони трохи потеревенили, а потім він якось раптово запропонував їй залишитись, познайомитись з рештою гурту. Вони налетіли на неї, як шквал. Він чемно представив всіх по черзі: «Ось це  Артур – наш фронтмен, вокаліст і гітарист,  ось це Володька – барабанщик, а це Аліна – бек-вокал і клавіші».  

Того вечора вони всі напились добряче, тільки Яринка весь вечір цідила лише один келих білого вина. Він неоднозначно обнімався з Аліною. Ярина   робила вигляд, що нічого не бачить, а насправді просто вмирала від ревнощів. Їй так і хотілось вчепитися нігтями в миле личко Аліни та повидирати їй волосся. Коли Артур почав підколювати Ярину, вказуючи на п’яного Його «Тож кажеш, оце він тобі подобається?», – вона віджартовувалась, що їй просто подобається їх музика і насправді нічого особистого за тим не криється.  До того ж, хто з нас не напивався і не чудив нічого по п’яні?

На душі їй було геть бридко. Звісно, вона його любила, але разом з тим в її серці поселилась образа. Як він міг обійматись з тою курвою?

Сівши під ранок в таксі, Ярина залилася сльозами. Старенький водій, очевидно сплутавши причину дівочих сліз, примовляв: «Нічого, дівчино, не плач, все в нас в країні наладиться, все ще буде добре». «Все буде добре» ехом відбивалось в її думках. І ті слова настільки пройняли її поранену душу, що заплющивши очі на секунду, вона поринула у сон. Вже на місці таксист розбудив її з криками: «Всьо, приїхали, спляча красуня, з Вас 60 гривень». Розрахувавшись з водієм, Ярина почимчикувала в під’їзд, п’ятий поверх, ліфт звично не працював. Проте дівчина все рівно б пішла пішки, так як страшенно боялась ліфтів. Вона спокійно і тихенько піднялась, дістала ключі, відчинила замок.

Яринка увійшла в свою маленьку і самотню квартиру, поскидала верхній одяг, взуття, зайшла до кімнати. Звично включила старенького комп’ютера, він загудів, ілюструючи обурення, що так довго його не вмикали. Вона звично клацнула на віконце браузера. Одне нове повідомлення. Стукіт серця гупав у вухах. «Я кохаю тебе. Скоро побачимось».

***

Артур знав Яринку вже давно. Вони колись жили в одному дворі, та коли його батьки розлучились, він переїхав з батьком до Вінниці, а мама лишилась у Львові. Десь рік тому, коли Артур провідував маму, він і побачив як мале дівчисько виросло. Нині їй якраз виповнилось 19.  Вона мала б навчатись на другому курсі. Мама казала, що Яриська на економіку вступила, на заочне. Працювала в банку. Не те, що Артур. 30 років, а ще й досі, за маминими мірками, не знайшов свого місця в житті. Хлопець же навпаки нарешті за довгі роки був впевнений, що його авантюрна мрія – грати рок – почала здійснюватись, щоб там мама не говорила. Саме через ці конфлікти вподобань він і вирішив жити з татом і переїхати з ним в місто, де все чуже. Та і батько якось більш лояльно ставився до захоплень сина. До речі, це саме він дав йому грошей на його першу гітару.

Артур – гітарист, вокаліст та лідер гурту «Le petit Prince». Раніше він грав в інших гуртах, в основному де тільки доводилось, як і Володька. В принципі, він брався за будь-яку роботу, аби тільки платили. Так в біографії Артура з’явилась сторінка «грав попсу в барі», якої він дуже соромився. Решта учасників гурту були досить юними. «Напевно, Ярчиного віку» – тепер досить часто думав Артур. От було ж щось в тому дівчиськові, що манило його. І хай натуральна блондинка, він добре знав, що вона геть не дурна. Та і вона геть не підпадала під дурний стереотип, що всі блондинки – тупі курви. Здається, Яринка навіть пишалася своїм інтелектом, час від часу відправляючи в аут дідків чи пристарілих сексистів.

Щоправда, аж такою красунею вона не була, мабуть, через те і вибрала інтелект. Хоч чимось треба ж брати тих мужиків за яйця.

Артур зрозумів, що влип в ці тенета, коли побачив її на концерті. Вона його зовсім не впізнала, і не дивно. Вони ж просто жили в одному дворі, до того ж він майже на десять років старший від неї. З різних поколінь, як то кажуть. Він для неї, мабуть, був страшним дядьком, чи просто з тих старших пацанів, що ввечері тусуються в дворі на лавочках. Хай там як, але самозакоханий пеньок, який тільки і знав про одноразове використання жіночого тіла, закохався в юне дівча, що тільки в молодші сестри йому і годиться.

Настав день, коли вони приїхали у Львів, щоб дати концерт. Він вже придумав собі, що подарує їй квіти, запросить на побачення. Але в долі були свої плани. Афтепаті і її погляди на басиста. Артур готовий був накинутись на нього з кулаками і вбити нахрін. В нього ж і так по вуха була закохана Аліна, яку Артур безрезультатно намагався склеїти бог-зна скільки років. В той вечір після концерту вони добряче понапивались. Аліна вішалась на басиста, той начебто не реагував. Ярина з того всього була наче опущена у воду, Артур злився. Одному Володці було похуй. Він вже застарий для гульок, як він сам говорив про себе. А взагалі його можна було б назвати ідеальним сім’янином. Незрозуміло як він взагалі умудрявся вписуватись в загальну картину гурту. Вова обожнював свою дружину, в нього була вже одна донечка, і його кохана якраз після туру мала народити вдруге. Дитина під час УЗД постійно лягала так, що хрін розбереш стать. Тож вони навіть ім’я ще не вибирали, бо досі не знали хто народиться. Для Володьки це найліпший подарунок по закінченню довгого і виснажливого туру.

Артур дивився на цю всю сімейну ідилію і все частіше уявляв як вони з Яриською разом чекають на маля. Мрії, мрії.

На ранок після афтепаті басист гурту звернувся до Артура:

 — Слухай, ти ж начебто місцевий?

 — Ну так, – з бодуна позіхаючи протягнув Артур.

 — Розкажи мені де тут є квіткові магазини чи щось таке, а то я ніхріна такого не бачив, має ж воно десь тут бути.

 — Ну тут відносно недалеко є один павільйон, якщо спуститися вниз по Пекарській ти майже в нього впрешся, а там можна буде спитати в когось з перехожих.

 — М, ясно, спасибі.

 — А шо таке?

 — Та от, вирішив признатись в своїх почуттях дівчині, яку кохаю. А, і ще одне, можеш сказати в якому районі приблизно знаходиться вулиця Олени Степанівни?

Обличчя Артура перекосилось, він враз став чорніший хмари. Саме на цій вулиці жила Яринка. Ні, ну звісно, це могло бути всього-на-всього співпадіння, але щось мало в це вірилось.

 — То відносно недалеко від центру. Можна пройтись пішки, від того павільйону хвилин 20 буде, а можна сісти на трамвай, там якраз зупинка недалеко. В тебе ж є GPS на телефоні, от і скористайся ним. Ліпше скажи, кого це ти ощасливити вирішив? – дуже насуплено говорив парубок.

 — А я тебе сьогодні з нею познайомив, – усміхнувся хлопець, – це Ярина. Не знаю, щось в ній таке, вона така вся, знаєш, пахне життям! Коли вона поряд, в мене просто серце завмирає. Я думаю, зараз якраз хороший момент, щоб зізнатись. До того ж, я це вже практично зробив. Я їй вконтактіку написав, от звідти в мене її адреса. І знаєш, в це мало віриться, але вона відповіла мені взаємністю, уявляєш, Артуре? Я такий щасливий! – він все тараторив і тараторив, а Артуру світ тьмянів в очах, він все думав, що зараз або двинеться головою і його вб’є, або тупо знепритомніє.

Не сталось ні першого, ні другого. Як тільки гітарист дійшов до точки кипіння і думав, що зараз вдарить басиста, той зник за дверима і вигулькнув з хати, а в кімнату увійшов Володька:

 — Доброго ранку страждущім, в нас ще лишилось шось горюче?

 — Нє, а якшо і є, то зараз не буде, – відповів Артур настільки похмуро, наскільки це взагалі було можливо.

 — Шо, так хріново?

 — Ну не то шоб такий бодуняка, просто мене зранку вже ощасливили…

 — Хто? – дивувався Вова.

 — Та хто-хто, басіст. До моєї кубіти лижі вострить, слухай, мо’ пузирь купим і роздавим? Так тоскно на душі. Все рівно завтра в обід їхать, а не сьогодні.

 — Та шо, можна, ану почекай, – у Володьки задзвонив телефон і він переляканий вискочив з кімнати. Хвилини за дві Артур почув крики за дверями кімнати і перелякався, вже підскочив з дивану і думав бігти на поміч, як барабанщик сам влетів в кімнату і вигляд його був дуже радісний.

 — Артур, прікінь, прікінь, Люда родила!

 — Так через тиждень же мала, – Артур був здивований. – З малим всьо нормально? Нічого шо раніше родився?

 — Ну по-перше, не малий, а мала, – світився від щастя той, – родили ми ше одну нівєсту, а по-друге, тиждень туда, тиждень сюда, номально всьо, три двєсті. Так шо тепер я точно пішов за пузирьом, жди.

Артур сидів на дивані, охрінівший від життя і переповнений почуттями. З одного боку, він був дуже обурений вчинком басиста, а з другого – дуже радів за Володьку, тепер в нього дві принцеси, і як же він хотів бути на його місці. Отак сидів він і втопав в своїх думках, як раптом на кухні зазвонив його телефон. Він подумав, що то Володька дзвонить, бо не може визначитись, що купити. Якомога швидше побіг до телефона, але на екрані світився номер басиста. Йому хотілось той телефон швирнути об стіну, або викинути з вікна, або ж просто відхилити виклик, але щось його спонукало все ж таки підняти слухавку. На тому кінці лінії заговорила дівчина. Спершу Артурові здалось що це Ярина, але голос явно належав не їй.

 — Доброго дня, це з швидкої Вас турбують. До нас надійшов хлопчина, років 20, останнє що він встиг сказати перед тим як знепритомніти, це щоб ми подзвонили Вам. При ньому немає ніяких документів. Ви могли б до нас під’їхати для уточнення особи і решти формальностей?

 — Так звісно, – Артур не те що був в шоці, він був в ступорі, – а що сталось?

 — Аварія біля Галицького ринку, дивно, що він взагалі залишився живий. На переході вантажівка в’їхала в легковушку, а він між ними опинився. Зараз його повезли в реанімацію. То ви приїдете?

 — Жах… Так, я приїду.

 — Візьміть його паспорт для оформлення.

 — От чого не зможу, того не зможу, я не знаю де його документи.

 — Ви головне приїдьте, а там розберемось.

Згодом медсестра продиктувала йому адресу і Артур поїхав в лікарню. Та по дорозі туди йому подзвонила медсестра. Сказала, що басист помер. Артурові було ніяково. Він все думав про Ярину. Вона ж чекає його. А він вже не прийде. Курва, вже ніколи не прийде. Він вже навіть не ображався на нього. Він більше думав про неї. Вона ж кохала того грьобаного басиста, тому Артур, не довго думаючи, подзвонив до Володьки і пояснив, що бухач відкладається до вечора, пояснив чому, і розказав куди йому їхати, а сам вирушив до Ярини. Він все ще пам’ятав де саме вона живе.

Він все стояв перед її дверима, але ніяк не наважувався натиснути на кнопку дзвінка. Переминався з ноги на ногу. Все ж набрався сміливості, видихнув і натиснув, та дзвінок не працював. Артуру стало смішно самому з себе і він, не зволікаючи більше, почав стукати в двері. В квартирі почулись кроки.

 — Привіт, – Ярина сильно здивувалась, що за дверима був не той, кого вона сьогодні запрошувала до себе. – а що ти тут робиш?

 — Ярино, не зрозумій неправильно. Я маю тобі повідомити досить сумну новину. Можна я увійду?

 — Так, заходь. Чаю?

 — Давай, – він був схвильований, адже він і ворогу не побажав би те, що має сказати цій дівчині.

 — Роззувайся, проходь, – вона просунула йому тапки, та Артур не став їх вдягати – занадто малі та й дівчачі, напевно, вона з ввічливості їх запропонувала.

 — То що ти хотів сказати?

 — Ярино, сядь, будь ласка.

 — Для чого?

 — Ну сядь, – дівчина присіла на стільчик навпроти Артура. – Ну… цей, кароч, я тут для того, щоб сказати тобі дуже жахливу річ, і ти маєш повірити в мої слова, це не розіграш, бо для розіграшу це дуже жорстоко, а я не такий, ти не подумай.

 — Що трапилось?

 — Ну… До тебе ж сьогодні мав прийти наш басист…

 — Так, що далі?

 — Він… як би тобі сказати…

 — Переспав з Аліною? – насунула брови Ярина.

 — Нє, ліпше б вже переспав, їй-бо!

 — Артуре, не говори такого при мені, кажи що трапилось.

 — Сьогодні зранку ми прокинулись, він сказав мені про вас і пішов до тебе. Ніхто більше не в курсі, тільки я. Він пішов, але не дійшов. Ми квартиру на Пекарській зняли, завтра мали б їхати далі, у Луцьк. Він хотів купити тобі квітів і пішов до Галицького, але не дійшов. Машина збила…

 — І як він? Де він? Артур! – видно було, що вона дуже хвилюється.

 — Ярисько… Все справді дуже фігово. Мені подзвонили, коли його повезли в реанімацію. Він попросив перед тим як вирубитись. Я вже їхав в лікарню, як мені подзвонили ще раз і сказали, що він… – на очі Артура накочувались сльози

 — Кажи, що з ним! Негайно! – Ярина не знаходила собі місця, вона починала вже здогадуватись, що трапилось, але все ще сподівалась, що все обійшлось.

 — Він помер, – напівпошепки видавив з себе Артур. – він помер.

19.03.2015

Львів

© Іванка Урда

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

w

З’єднання з %s