Йозеф

Я вже, певно, хвилин двадцять стояв неподалік від пам’ятника Нептуна. Цей пам’ятник одне з місць, де у Львові переважна більшість людей постійно призначають зустрічі, таке собі попсове місце, як наприклад, Оперний театр. Вона спізнювалась, вже вкотре. Вона взагалі постійно всюди спізнюється,

постійно кудись поспішає, і все рівно не може прийти вчасно. Ех, взагалі не цінує мого дорогоцінного часу.

В квітковому, тут поряд, вже добре мене знали, і тільки повідомляли про підвищення ціни на її улюблені чайні червоні троянди. Вона їх обожнює за їх неймовірний аромат. З Наталею ми разом вже десь з півтора року. Бувало таке, що не було її улюблених троянд і я бува’ купляв які інакші, то вона одразу ж про це здогадувалась.

Наталка казала, що вони мертві, бо не мають запаху, а вона старалась не пересікатись ні з чим мертвим, і кожен день жила як востаннє. Цілувала мене як востаннє, настільки пристрасно, що я, певно, в такі моменти міг чути її думки, або я просто хотів, щоб так було.

Сьогодні мені вдалося забрати останню таку “живу” троянду, спеціально для неї. Нехай потріпана, я знаю, що вона, коли прийде додому обірве напівзів’ялі пелюстки, поставить у найкращу вазу, щоб всі домашні бачили і чули цей дивний аромат.

– Привіт, Йозефе, – за своїми думками я й не помітив як вона підійшла, – знову від мене ховаєшся?, – з посмішкою промовила до мене моя леді Н.

– Привіт, Наталю! Я? Та ні… Ти ж знаєш, я не люблю, коли на мене витріщаються, – а вся справа була в тому, що я ніколи не ставав біля самісінького пам’ятника, а завжди стояв якось осторонь, щоб мены було видно все, проте мене одразу було важко помітити.

– Ех ти… Дурнику, а якби я тебе не побачила? Скільки б ти ще так стояв осторонь?

– Та годі тобі. Ти ж чудово знаєш. Ліпше скажи, куди підемо?

– Ой, я навіть не знаю.

– Хм, знову довіриш вибір чоловіку?

– Ну ти ж розумієш, я ж зовсім не розбираюсь у всіх цих ресторанах, кав’ярнях і т.д.

– Добре, дай-но подумати, Львів, самісінький центр, вибір широкий, окей, давай відштовхуватись від твоїх бажань, ти голодна?

– Ну, так, у їдальню я не встигла, ми модуль писали.

– Хм, тоді я знаю, куди ми підемо. Нехай це буде сюрпризом! – я єхидно посміхнувся, – О! До речі це тобі, – я витягнув з-за спини вже трохи замерзлу троянду, вона скрикнула від радощів, як маленьке дівчисько.

– Дякую Йозефе, це так мило! Блін, я навіть уявити не можу, скільки ж ти на них витрачаєш.

– Ой, та що там. Мені то нічого не вартує. Твоя посмішка коштує дорожче, ніж усі троянди в цьому місті разом взяті.

Я вів її до себе на орендовану квартиру і думав, як же ж добре, що напередодні я накупив трохи продуктів. Мій план був геніальним!

Затишна однокімнатна квартирка-студія в історичній частині міста, неподалік від центру. Гадаю їй сподобається. Хоча, в принципі їй завжди все рівно, де ми зустрічаємось, вирватись же до Львова мені вдається рідко. Буває ми бачимось ледь не кожні вихідні, а буває не вдається протягом кількох місяців.

Вчора зранку я знов приїхав і вже навіть встиг розпакувати речі. Тут я мав бути ще днів зо три, поки не владнаю всі свої справи.

Натка всю дорогу розповідала, щось про свій універ, одногрупниць, про свої заліки і іспити, зараз же якраз мала бути зимова сесія. Як добре, що я закінчив те навчання років п’ять тому, а може й більше. Проте досі мені сниться той захист диплому. Жах!

Ми зупинились перед великими різними дверима чотириповерхового австрійського будиночка, на другому поверсі розмістився ресторанчик, проте він мене не цікавив, хоча його розсташування й було мені на руку. На третьому – знаходилась орендована мною квартира.

Ми увійшли в під’їзд, попрямували вверх сходами, коли ми минули ресторанчик, було помітно, як Наталка розгубилась і трохи почала нервувати.

– Не бійся, – прошепотів я їй.

– Куди ми йдемо? – обурювалась дівчина

– Зараз все побачиш.

– Йозефе!

– Ми вже прийшли, – я відкривав двері квартири.

– Оу, я думала ми йдемо їсти, – виказала своє здивування Нат.

– Саме так! Я приготую нам обід.

– Йой!

– Я знаю, що ти не їси м’яса, а як ти нині ставишся до риби?

– Позитивно, мяу.

– Моя ти кицька, – мої вуста розтеклись в посмішці, і я приголубив Наталку своїми обіймами.

За півгодини який-не-який обід був готовий. Особливо випендрюватись в мене не було бажання, тому я приготував дещо просте: варену картоплю, овочі до гарніру і підсмажив рибу. В додаток до цього чудове біле напівсолодке вино. Трохи згодом ми справились з їжею, алкоголь давав своє – вино, як-не-як, є афродизіаком.

Я встав з-за столу, підійшов до Нати, спершу вона до мене притулилась, ну точно як кішка, потім підняла голову, подивилась мені прямісінько в очі, потім на губи. Я пристрасно її поцілував, вона прикусила мою губу. Притулила свої рученята до мого обличчя, поцілунок тривав ледь не вічність. Я не знаю як їй вдавалось так за допомогою поцілунків передавати свої відчуття, але мій прутень вже був у бойовій готовності. Вона підвелася зі стільчика, я вхопив її за сідниці і стрімко притиснув до себе, щоб своїм животом вона могла відчути моє збудження, Наталя зойкнула.

– Йозефе, – еротичним голосом промовила вона до мене.

– Що, люба?

– Тобі не здається, що тобі вже пора позбавитись від свого светра, він мене бісить!

– От як Ви, дівчино, заговорили.

Я взяв її за руку і повів до кімнати і, зайшовши, скинув з себе светра.

– Знаєш, а твоє чарівне плаття, як би воно тобі не личило, здається вже зайве.

– Здається?

– Ну добре, воно вже конкретно зайве.

Вона слухняно підвела руки догори, я стягнув з неї ту бісову сукенку, сів на край ліжка, потягнув її на себе, і вона ринула в мої обійми. Я всипав її шию поцілунками, розстібнув бюстгальтер, оголюючи її чудові груди. Бережно поклав її на ліжко, стягуючи з неї колготи. Зима ховала її чудові ніжки від чужих очей мені на радість. Позбавився від штанів, перевернув її на спину та припав губами до її живота. Мої руки тішилися пружним грудям другого розміру. Мій язик подорожував її тілом, часом вона здригалася і зойкала. Вона вигиналась, коли я руками проводив від стегон і вище. Стягнув з неї трусики, чорне мереживо, вона знала, що я це обожнюю. Я розвів її ноги, ледь торкнувся низу її живота, вона видала солодкий “ох”. Проник в саме її їство і почав рухати язиком. Вона нігтями вп’ялася в постіль, я розумів, що роблю все правильно. Ще певний час я насолоджувався її стогонами і звиваннями її тіла, але вже й самому було нетерпець.

Я зупинився, подивився їй в очі, її погляд благав увійти. За лічені секунди я позбавився свого спіднього. Я увійшов повільно й солодко, вона від цього аж випнулась. Я коливальними рухами ворушив своїм задом, а заразом і всім решта, що потрібно було для насолоди. Взад-вперед, взад-вперед, швидше і швидше. Різко зупинився, перевернув її на живіт і знову увійшов, від неочікуваності вона голосно простогнала. Стрімкіше, сильніше, швидше, ще швидше, напруження зростало, я ляснув її по сідниці. Рух, ще рух, і ще рух, я відчув як напружились її м’язи всередині. Ми кінчали разом, вона голосно стогнала, мільйони мурашок разом з теплом розливались по тілу. Ми обидва звалилися на ліжко захекані і задоволені. Це був той нечастий момент, коли ми кінчали разом.

Наталя пригорнулась до мене, лягла на моє плече, точно кицька. Якби вміла, то певно ще б замуркотіла. Ех, якби вона тільки знала. Якби я тільки міг насмілитись їй сказати, що це напевно остання наша зустріч. Лікар казав, що мені лишилось від сили ще місяць, що це все через те, що я відмовився від лікування. А я ж просто не хотів бути лисим у труні, бо ж знав, що стільки людей прийдуть на мій похорон, хто щоб переконатися, що я нарешті здох, якась мала кількість в здивуванні, невже я помер.

Місяць тому я захворів, начебто на бронхіт, мене відправили на звичайну процедуру в даному випадку – рентген грудної клітини, та результат заскочив лікарів зненацька. Новоутворення, консультація в пульмонолога, купа додаткових аналізів, біопсія, очікування результатів, мене запевняли «Рак – це ще не вирок!», або «Це не факт, що злоякісна пухлина». Але, як вияснилось потім, рак легенів, четверта стадія, а я ж навіть ніколи не курив. Отака зла доля чекала на мене і на Нат, а я ж хотів зробити їй пропозицію на Різдво, хотів приїхати до неї додому, познайомитися нарешті з батьками, забрати її до себе в Краків. А тепер все, я навіть навряд чи доживу до Святвечора.

© Іванка Урда

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s