Мінські домовленості проти хіміотерапії

Мене постійно питають, що я думаю про Мінські домовленості. А я тільки диву даюся, чому? Ну передбачила я війну в 2007 році, і що? Це всього-на-всього був холодний логічний висновок, моя фанатичність до історії початку ХХ ст. та аналіз досвіду «предків», так би мовити. Порівняння з економічними кризами перед Першою і Другою світовими війнами. А я ж взагалі не компетентна в цих питаннях, я ж не політик і дуже сильно в ці питання не заглиблююсь, бо занадто боляче. Але як ви так вже сильно хочете знати мою думку про Схід, то я притримуюсь порівняння з Хорватсько-Сербським конфліктом в 90-х. І думаю, що Україну врятує тільки щось схоже на операцію «Буря» і «Блискавка» (гугл в поміч браття мої, там все чудово розписано).
А тим часом, декілька днів тому, коли сперечалась з колегою по перу на тему персонажів моїх оповідань, я зрозуміла, чому постійно вбиваю своїх героїв від раку. Бо я не можу не писати про смерті довкола, але я не можу писати про те, що ці смерті були насильницькими, в мене слова не виливаються в такі фрази, як «він вистрілив йому у голову». Я не можу мовчати про смерть, вони не можуть вмирати від старості, бо це якась природна і справедлива смерть. А куля, вона неочікувана як і рак. І те, що відбувається зараз. Розвивалось і розросталось довго і непомітно всередині організму країни, а тепер вистрілило як рак. І тепер цей рак вбиває одного за одним моїх коханих чоловіків, хоч я і не знала ні їхніх імен, ні облич, ні їхнього життя, але тепер я ніколи не дізнаюсь, якими вони були, бо спогади не мають значення. Вони тануть. Але я кохаю кожного, яким він не був, і мені болить кожна смерть як смерть дорогої людини, хоч я й не пролила жодної сльозинки, але серце від того щемить.
Люди, які зараз лишились – це головне. Це рушійна сила. Мозок і інтелект, душа, яка відлітає з тіла, але ми мусимо пережити хіміотерапію, радіотерапію, купу тяжких операцій, ледве ходити, але видряпатись і не допустити метастаз у майбутньому. Я тішусь свідомій молоді, яка є зараз в Україні, я тішусь здоровому патріотизму, ПА-ТРІ-О-ТИ-ЗМУ, проте, не націоналізму. Бо свій народ треба любити і поважати, бути йому другом і радником, частиною його самого, а не фанатіти, знаєте, як ото малолітні дівчатка-підлітки пісяються від відомих виконавців. Моя душа рветься туди, прямісінько в операційну, а я геть не шарю в цій медицині, і тому мушу маятися тут, тому я стараюсь хоч щось робити. Бо мені кричати від болю хочеться, бо я українка, бо хворі ватнікі – рак моєї країни, «а я так і не навчилась стріляти» ©. Всі знають, як знищити рак, іншого виходу я більше не бачу. Іншого виходу шукати я більше не в силах. Нас врятує довгий курс терапії і справжня жіноча мужність і витримка. Народе мій, я вірю в тебе до останнього подиху!

© Іванка Урда

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s