Червоні троянди для мами

Сьогодні Зоряна черговий раз проспала, тож поспіхом збиралась, бо сьогодні особливий день. Дівчина одягла святкову блузку і туфельки з бантиком, які для неї колись купила мама на день народження.

Вона така собі типова «сіра миша». Ніколи нікого не чіпала, не говорила першою, ніколи не одягала щось яскравих кольорів. Мала поганий зір і вже давно не носила окулярів, а навіщо? Світ же такий бридкий.

Вона глянула на годинник, залишалось п’ять хвилин до виходу, інакше аж занадто

запізнюватиметься. На столі стояла тарілка з яєчнею, яку Зоря ще не встигла з’їсти. Вона враз, як гуска, поковтала вміст тарілки і побігла в коридор, взуватись. Останній штрих – поправити волосся на голові. В наступну мить вона вже закривала замок ззовні: «Два повороти до упору», – як вчила мама, коли Зорька була зовсім маленькою.

Цього прекрасного весняного ранку повітря було чудовим. Співали пташки, настрій був хорошим, Зорі й самій хотілось співати.

По дорозі на автобусну зупинку вона забігла на базар до квіткового павільйону.

– Тітонько, а скільки у Вас коштують ці троянди?

– 15 гривень кожна.

– У-у-у.

– Дівчино, ходи-но сюди, в мене те ж саме, тільки по десять, – обізвалась її сусідка.

– Нінко, шо ти в мене своїми патиками клієнтів переманюєш? – обурювалась продавчиня.

– А шо таке? Однаково треба продати, твої ще простоять, ти тіко сьогодні свої привезла, а мені срочняк треба збути.

– Давайте ті, що по десять.

– Ох, Нінко, припомню я це тобі, ух припомню.

– Припоминай, ага. Доню, для кого робим букет? В целофан замотуєм?

– Для мами, – в горлянці Зорьки став ком, – не треба целофану, просто стрічкою перев’язати. Можна я сама виберу?

– Та вибирай. Дивись, ось така є, а це отака.

– Зорька обережно вибирала квіти, своїми тоненькими пальчиками перебираючи троянди в відрі.

– Ой! Так тут же шість вийшло. Візьми ще одну!

– Ні, хай буде, – сухо відповіла Зорька, – скільки з мене?

– Ну за 55 віддам. Зроблю вже тобі знижку, раз ти в мене сьогодні перша клієнтка.

– Дякую, тітонько.

Як тільки Зоря покинула павільйон, тітки розходились її обговорювати:

– Чуєш, Оль, да не сердся ти на мене, видно, шо воно бідосько якесь дивне.

– Нінко, от заробиш в мене, – буркнула продавчиня і відвернулась від своєї подруги, сусідки по прилавку.

– Оль, вона в мене найгірші повибирала і шість штук взяла! Матері! Шість штук! Уявляєш?

– От чого ти лізеш в чужі справи, я всьо ніяк тебе не зрозумію. Ти квіти продала? Продала, а куди і для чого вони – забудь.

Тримаючи біля грудей свій букет, Зоряна попрямувала на зупинку. В маршрутці було тіснувато, але вона умудрилась не зламати і не пом’яти жодної квітки. Сьогодні в мами день народження і Зоряна хотіла чимскоріш її привітати.. Через п’ять зупинок вона була на місці.

Великі металеві ворота, які вселяли страх у кожного, хто проходив повз них, а Зорька мусила пройти крізь них. Такі собі чорні ковані грати. Коли Зорька ще ходила в дитсадок, то ховалась за спідницею мами, коли вони провідували бабусю. Тепер Зорька стала зовсім доросла, позаду вже залишились  і диплом магістра, і невдалий шлюб, вона все собі думала, добре хоч дітей не нажили, бо чудово знала, що таке рости без батька. Тепер вона мусила провідувати їх сама, хоч і від цих воріт часом в неї перехоплювало дух.

Зорька привіталась зі сторожем. Її тут вже всі знали, бо перші роки вона тут днювала і ночувала. І м’якотілий сторож якось зжалився над нею і запросив до себе в каптьорку. Тої жахливої ночі Зорька вперше спробувала горілку. Дядь Вася, місцевий сторож, тоді ще сказав: «Випий доню, так легше буде, може й заснеш». А Зорька взяла і випила, навіть не закусуючи. А потім налила собі ще і зразу ж випила, зовсім не поморщившись від міцного напою, чим сильно дядь Васю здивувала. Тоді він почав дивитись на неї як на ідола, а цю історію переповідати своїм друзякам як «чістєйшая правда» або «ще один міф про жіночий алкоголізм». А їй просто було жахливо настільки, що вже сил ні плакати, ні вити не лишилось. Коли голос вже захрип, а всі сльози до останньої закінчились.

Сьогодні день народження її мами, один з приводів її провідати. Зорьці ще трохи треба було пройти. «131», – рахувала вона про себе, – «131 місце з цього боку». 131 могила. Її мама померла 4 роки тому, через півроку як чоловік Зорьки втік до коханки, бо: «Ти не даєш мені нормально жити, я хочу тусити, розумієш, ту-си-ти. А ось це дім-робота, дім-робота мене вбиває. Зорько, нам всього по 23, а ти все сидиш вдома і нікуди не виходиш, ну як так можна?» А потім, зовсім скоро після розлучення, він вислав їй запрошення на весілля, а разом з ним лист: «Зоряно, вибач за всі ті лихі слова, які я тобі наговорив, якщо ти не прийдеш, я все зрозумію, адже я вів себе не гідно. Пробач за все. Без надії сподіваюсь. Ні, ліпше вірю, що ти ще знайдеш своє щастя і не вийдеш заміж за якогось козла, як я. З найліпшими побажаннями. Роман».

Коли вони розлучились, мама вже сильно хворіла. А потім її не стало. Рак легенів. Рак… Це звучало як вирок. Остання стадія. А вона ж навіть ніколи не курила, та й жили вони за містом. Геть ніяких симптомів. Мама Зоряни була такою собі мініатюрною моторною жіночкою, яка все встигала і всюди її було багато. А потім раз і втратила свідомість на роботі. Швидка, лікарня і все. Все життя промайнуло в цих жінок перед очима. В мами, ну бо ж хто хоче помирати, в Зорьки – бо світ виявився занадто несправедливим до неї. Спочатку зрада коханої людини, а потім оце. Перше у вухах пульсуюче дзвеніло «як далі жити», а потім душа наче вмерла, все як обірвалося. Мама перестала плакати, все її тіло занадто боліло змучене хіміо- і радіо-терапіями. Шалені гроші танули на очах, а їх все було мало. І тоді вона вже зрозуміла, що пручатись немає сенсу і давала Зорьці настанови, як організувати похорони, що треба купити, кому дати «на лапу». А та слухняно виконувала, бо свідомістю просто ще не зрозуміла, що відбувається. І день «ікс» настав, кардіограф показував пряму лінію, тіло почало холонути й дубіти. Зорька дивилась на це все і нічого, взагалі нічого не відчувала. І їй враз так страшно стало. Померла її найрідніша людина, а їй нічого, як так? І так було, коли матір вже поховали і ще потім деякий час, поки вона ходила на кладовище. Поминальні 9 днів, 40 днів, приходили якісь люди, мамині колеги по роботі, плакали, а Зорьці було ніяк, вона просто не розуміла, не усвідомлювала, що сталось. Якось вона прийшла до могили 131, вона рахувала їх кожного разу, і їй стало так самотньо. Вона лягла ще на геть свіжу могилу. І тут її осяйнуло. Вона вила і ридала, просила Господа, кляла Господа, чортихала все і вся на чому тільки світ стоїть, била землю руками. Ішов дощ, на її крики прибіг переляканий сторож. Він бачив її часто, тож знав хто, куди і до кого, чутки ж швидко розходяться. От тоді він її і пожалів. Він зразу подумав, що Зорька зап’є і пропаде, але «на щастя помилився», – як він сам потім ще говорив не раз. З  часом Зоряна наче й змирилась з смертю матері, наче і відпустила її, але кожного року, четвертого квітня, святково вбиралась, купляла улюблені мамині квіти – троянди і приходила привітати її з днем народження.

5.02.2015

Львів

© Іванка Урда

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s